Підпишіться на наші соціальні мережі
Щодня — тільки гранти та програми для українців. Повідомляємо одразу, коли з’являється щось нове.
Як це — працювати музичним менеджером в Україні попри всі виклики. І що спільного та відмінного є у європейських колег
Український музичний ринок відносно молодий проти європейського. А повномасштабна війна в країні значно ускладнює його розвиток.
Попри це вітчизняні музичні менеджери бачать схожі тенденції на європейській сцені. І точно знають, який підхід закордонних колег хочуть бачити на українському музичному ринку.
Про це ми поговорили з п’ятьма учасниками Digital Labs: музичні менеджери. Своїми думками ділилися менеджерка гурта «хейтспіч» Катерина Дубовик; менеджер, співавтор та гітарист гурта «Ілюзія тиші» Анатолій Кисельов; менеджерка етномузичного гурта «БарабанЗА» Наталія Васильєва; менеджерка та учасниця родинного етногурту ЗЕРНО Соломія Гребеняк-Дубова; та культурна менеджерка й співзасновниця лейблу CTS Records Лілія Лазарєва.
Яким є шлях музичного менеджера в Україні з вашого досвіду?
Катерина Дубовик: З Азізою я працюю пів року. Мені цікаво було розібратися, як влаштована етнічна сцена в Україні. З «хейтспіч» співпрацюю з 2023-го, цю роль мені передала приятелька, яка виїхала за кордон. У нас з музикантами стався метч.
Як потрапила у світ музики? Я з маленького містечка на Донеччині. Після 2014 року до нас почало приїжджати багато культурних діячів зі всього світу, серед них були Боян Бошкович і Райко Божич — серби, які організовувати опозиційний до загарбницьких дій тодішньої влади фестиваль EXIT.
Вони знали, як працювати з травмою війни через мистецтво [йдеться про Югославські війни], і втілили це в українському фестивалі «План Б». Його спершу проводили в Краматорську.
Для мене це був перший досвід залученості до внутрішньої кухні фестивалю. І він був не тільки про музику, а й про соціальні ініціативи. Так я захопилася цією сферою.
У мистецтві для мене важливо бути актуальною. На жаль, для нас це про війну.
Анатолій Кисельов: Музикою я займаюся з дитинства — це близько 20 років, а ось досвід менеджменту перейняв з іншої сфери — організації стоматологічних форумів.
Коли ми після повномасштабного вторгнення вирішили переформатувати гурт «Ілюзія тиші» у щось більш професійне, стало зрозуміло, що цим всім має хтось керувати. І найкраще, якщо це буде людина з гурту, яка розуміє його потреби. З огляду на досвід цим почав займатися я.
Наталя Васильєва: Я не думаю, що є усталений шлях у музику, особливо якщо йдеться про етнічну нішу. Наприклад, я математикиня за освітою, до музики свідомо прийшла у 30 років.
Тоді ми з чоловіком, Денисом Васильєвим, заснували етномузичний клуб «БарабанЗА» — простір для спільних джемів, барабанних занять і теплих зустрічей однодумців. Спільнота зростала, і з часом ми стали повноцінним сценічним проєктом. Нас стали запрошувати виступати.
Поки Денис був більше сфокусований на музичній частині, я взяла на себе менеджмент. Але при цьому я залишаюся і музиканткою у складі гурту — граю на багатьох інструментах, навчаю гри на рамкових барабанах, пишу композиції.
Виступ гурта «БарабанЗА». Фотографка: Ellen Schmauss
Соломія Гребеняк-Дубова: Оскільки гурт ми створили з сестрами, мені як старшій випала менеджерська роль. Я мала непоганий попередній досвід у цьому.
У певний момент відчула, що мені бракує навичок менеджменту музичних гуртів. Потрібно було зрозуміти, як працює все зсередини — авторське право, комунікація, співпраця з лейблами і дистриб’юторами. Тоді я натрапила на Digital Lab, яка відповіла на всі ці питання.
Лілія Лазарєва: З 2004 року я активно займаюся менеджментом у музичній сфері, до цього був івент-бізнес, організація культурних подій державного рівня.
На мою думку, щоб стати музичним менеджером в Україні, потрібно зробити певні кроки. Перший — здобути формальну академічну освіту. Це база, яка дає кваліфікацію, можливість працювати на державному та міжнародному рівнях і передавати власний досвід. Другий — здобути неформальну освіту, щоб підвищити кваліфікацію. І третій — набути професійного досвіду роботи та взаємодії з колегами.
Усі три етапи я пройшла і продовжую проходити. За освітою я театральна менеджерка, маю ступінь з культурології та мистецтвознавства, нині здобуваю освіту з інтелектуальної власності. І поруч з менеджментом викладаю.
З якими викликами та труднощами стикається музичний менеджер в Україні?
Катерина Дубовик: Насамперед це безпека. Я почала організовувати події уже після повномасштабного вторгнення і думала: «Ну які проблеми у людей могли бути до?». Коли у тебе зупиняється івент, бюджет якого півтора мільйона, через ракетну небезпеку, і ти ніяк не можеш це контролювати. Залишається змиритися і йти на ризик.
Наступний виклик пов’язаний з мобілізацією. До складу «хейтспіч» входять здебільшого хлопці. Наш соліст уже у війську.
Для нас важливо, щоб і музика, яку випускає гурт, і концерти мали сенс. Сенс — це допомога армії, тому велику частину грошей вкладаємо сюди. 100% заробітку не може йти на існування гурту, коли мова про існування країни.
Гурт «Ілюзія тиші»
Анатолій Кисельов: В Україні складно потрапити на радіо і телебачення, якщо ти новачок. Попри достатню кількість кліпів і пісень, ми теж із цим стикнулися.
Чому так? Думаю, це сформована екосистема сучасних медіа, де новим незалежним виконавцям не сильно раді. Принаймні мені так здається.
Натомість геть інший підхід у таких програм, як Digital Labs. Фактично завдяки цьому я бачу розвиток колективу і можливість потрапити на концерти в Європу.
Наталя Васильєва: Один з найвідчутніших викликів — це логістика. У складі гурту понад 12 учасників, і коли потрібно виїхати на концерт чи фестиваль, організація подорожі стає окремим мініпроєктом. Потрібно транспортувати не тільки людей, а й чималу кількість габаритних музичних інструментів.
Наступний виклик — фінансування подорожей. Якщо це закордонні виступи, я готую грантові заявки, шукаю партнерів, звертаюся за підтримкою до програм мобільності.
І ще один важливий момент — це комунікація в команді. Ми аматорський колектив. Люди залишаються не через гонорари, а тому, що це дає їм натхнення, підтримку, сенс. Для мене як менеджерки важливо, щоб гурт залишався живим і натхненним. Бо це — наш головний ресурс.
Соломія Гребеняк-Дубова: Багато з наших близьких дівчат і хлопців, зокрема мій чоловік, служать. З фінансуванням складно, бо ми благодійний проєкт. Обрали для себе тип служіння. Я не можу піти воювати, але можу акумулювати кошти творчістю.
З огляду на це, гурту складно вийти на самоокупність і масштабуватися. Але ти не здаєшся, бо розумієш, який це дає відгук нашим слухачам. Наскільки вони виходять щасливими, як об’єднуються, формують спільноту однодумців, підтримують жінок і дітей, які чекають батьків. Це момент, який дає сили творити попри все.
Лілія Лазарєва: Найбільша проблема музичного менеджера пов’язана з війною. Виступи для іноземної аудиторії нерідко доводиться скасовувати через обмеження виїзду.
Крім того, у нас немає майданчиків для виконавців електронної музики ще з часів ковіду. Та бракує освіти у сфері музичного менеджменту. На жаль, артисти не розуміють навіть загальних принципів роботи глобальної музичної індустрії. А це потрібно для успішної взаємодії музичних менеджерів і виконавців.
Чим відрізняється робота музичного менеджера в Україні та за кордоном?
Катерина Дубовик: Коли плануєш тур в Україні, стикаєшся з обмеженнями. Бо рухаєшся відповідно до того, що підказує статистика прослуховувань. Крім того, є міста, які страшно відвідувати з фестивалем.
В Європі ширша вибірка та аудиторія. Можна прокататися по столицях і розвинутих містах. Якби нині було простіше з кордонами, ми б теж досліджували закордонний ринок.
Анатолій Кисельов: У Європі, якщо у гурту немає музичного менеджера, з ним ніхто не буде співпрацювати. Має бути конкретна людина, яка за все відповідає. В Україні, здається, досі не розуміють, навіщо потрібен музичний менеджер.
Нашому ринку бракує бізнесової складової. Якось я почув класну фразу, що шоубізнес — це шоу і бізнес. І якщо не буде бізнесу — не буде шоу. Бо інакше не буде грошей на розвиток гурту і ніхто його не слухатиме.
Будні гурта «хейтспіч»
Наталя Васильєва: Мені здається, найбільша різниця між нами та закордонними колегами — у контексті. Європейські менеджери зазвичай працюють у стабільнішому культурному середовищі: є підтримка з боку інституцій, доступ до інструментів і ресурсів, більш розвинена інфраструктура, можливість планувати довгостроково.
В Україні багато рішень ухвалюють миттю. Ми легше адаптуємося до змін, бо звикли діяти без зайвої бюрократії, вміємо реалізовувати спонтанні ідеї та ініціативи — часто саме завдяки горизонтальним зв’язкам, довірі. Нерідко це відбувається на ентузіазмі, без грантів і гонорарів.
Нині українські музичні менеджери набувають унікального досвіду — роботи в умовах війни. Для багатьох колективів це означало частковий розпад через евакуацію учасників, втрату ресурсів, вимушену паузу або переосмислення формату.
І водночас наші концерти часто стають благодійними. Виступи за кордоном — це спосіб донести важливі меседжі. Ми вже не просто етномузичний гурт — ми канал комунікації, жива присутність, яка нагадує: Україні як ніколи потрібна підтримка Європи.
Родинний етногурт ЗЕРНO, що зберігає традицію ведення гаївок
Соломія Гребеняк-Дубова: В Європі ставляться більш відповідально до інтелектуальної власності. Ти можеш жити зі своєї творчості, отримувати роялті, контролювати, де використовують авторську музику.
В Україні подекуди не кажуть, що творчість взагалі вартує грошей. Мовляв, це просвітницький продукт, до якого доступ повинні мати всі.
Лілія Лазарєва: За кордоном музична індустрія має тяглу історію. Наприклад, паблішинг у Великій Британії налічує понад 150 років. Деякі відомі лейбли на ринку сто років. Радянський союз, на жаль, не давав розвиватися музичному бізнесу в Україні.
Електронна музика неакадемічних напрямів в Європі та Штатах розвивалася природно — з другої половини ХХ століття. А в нас вона з’явилася лише після падіння залізної завіси, із середини 90-х. Тобто професійний менеджмент у цій сфері сформувався на початку 2000-х.
Уже нині під час війни європейським колегам складно уявити, як ми тут продовжуємо працювати.
Що з лекцій європейських колег вам запам’яталося найбільше?
Катерина Дубовик: На лекції про продюсування Бьорн Кьолер [директор незалежних лейблів BlueCat Music та FunStation] розповідав, що ця сфера більше не працює, як раніше, а як саме працює, поки не ясно. Бо вихід на ринок подекуди став дешевший і легший для артистів. Це підтверджує мої здогадки про співпрацю з лейблами. Цікаво, що це не лише в нас така тенденція, а й у Європі.
Анатолій Кисельов: Мені запам’яталася фраза Бьорна, що можна все життя битися головою об стіну і не пробити її, а можна пошукати двері й зайти через них. Як на мене, це правильний підхід і те, з чим українські музиканти часто стикаються.
А ще Європа відкрита до української музики. Тому після цього курсу я вирішив розглянути варіанти, як вийти на європейський ринок.
Наталя Васильєва: Мене вразило, наскільки системно мислять європейські менеджери та артисти. Особливо запам’яталося, як багато уваги вони приділяють самоідентифікації: щоб кожен учасник гурту чітко розумів, ким ми є, а ким — ні. Це не про обмеження, а про чітке позиціювання, яке допомагає формувати свій бренд і бути впізнаваними.
Просування через соціальні мережі та інші канали — це не просто «додаткова опція», а життєво важлива складова сучасного музичного проєкту. Ми почали осмислювати нові підходи до комунікації зі своєю аудиторією.
На одній з індивідуальних сесій менторка з-за кордону поставила мені запитання: «Як ти бачиш свій гурт у 2033 році?». Це стало сильним поштовхом — дивитися далеко, мислити широко й глобально. Розуміти, куди прямуємо і що саме говоримо своєю творчістю. За цю зміну перспективи я щиро вдячна програмі.
Зйомки кліпу гурта «Ілюзія тиші»
Соломія Гребеняк-Дубова: Перше, у чому допоміг проєкт, — зрозуміти, як працює авторське право і як захистити свою музику.
Цінною була консультація з Бьорном — про айдентику гурту, позиціювання, логотип, потрібні зміни. Знаю, над чим буду працювати найближчий період. Нині нам треба розподілити ролі в команді, обговорити вектор руху.
Загалом лабораторія вселила більше віри в наш продукт. І хоча поки що ми не готові перетворювати проєкт на бізнес-модель, я розумію, які кроки для цього потрібні.
Лілія Лазарєва: Особливо цікаво було розбирати кейси про локальні проєкти. Запам’яталася історія з гуртом KRAFTKLUB з невеликого східнонімецького містечка Karl-Marx-Stadt (тепер Хемніц), яку розповів пан Бьорн. Як музиканти виходили на ринок без великого бюджету, як вони подавали себе і чому це спрацювало.
Відгукнулася історія з кліпом KRAFTKLUB на пісню «Я не хочу їхати в Берлін». У ньому є кадри, де великий портрет Маркса знімають з будівлі. І це було символом прощання з радянщиною. В Україні ми пройшли схожий процес декомунізації.
Текст: Катерина Амеліна
Вичитка: Вікторія Осіпова
Переклад: Ірина Гоял
Підпишіться на щотижневу розсилку
Ми випускаємо дайджест із можливостями один раз на тиждень. Ми не будемо надсилати вам жодних інших листів, бо цінуємо ваш час та особистий простір.
Дякуємо за підписку!
Ми повернемося з дайджестом можливостей вже найближчими днями.
