Історія півдня України. Про що можуть розповісти старовинні надгробки, що руйнуються

Частину цієї історії, крім плину часу, сьогодні нищать бойові дії. Аби зберегти спадщину та передати її наступним поколінням, Денис із командою проєкту «Амадока» оцифровує надгробки на єврейських цвинтарях Херсонщини. Вони вже працювали в Калинівському, Бобровому Куті, Малій Сейдеменусі та Херсоні. Завдяки гранту на оцифрування культурної спадщини від House of Europe команда створила сайт із каталогом усіх оцифрованих об’єктів та їхнім докладним описом.

Ми розпитали в Дениса, чому важливо було зафіксувати інформацію про ці надгробки, як проводити експедицію на прифронтових територіях і що врешті важливо знати про південь України.

На жаль, повністю відпрацювати херсонське кладовище не вдалося — опрацювали близько половини. Під кінець другого дня збагнули, що неподалік почали працювати ворожі дрони. Виходило так: годину працюєш, а наступну — лежиш на землі або ховаєшся десь у під’їздах. Це вже була не робота. Я дуже люблю цей цвинтар, але спочити там назавжди поки не планував (сміється).

Крім того, багато єврейських кладовищ вже досліджено, а ось до Херсона ніхто так і не дістався. Дослідження почалися із заходу країни ще у 90-х роках, згодом охопили центральні регіони, а коли дійшли до Миколаєва — спалахнула пандемія ковіду, за якою відбулося й повномасштабне вторгнення.

У вас були прописані протоколи безпеки?

У нас є каски, броники, аптечки з кровоспинними засобами. Але протокол безпеки поводження в зоні, де літають дрони, простий: якщо ти цивільний – не зʼявлятися в зоні, де літають дрони.

Тому ми вирішили їхати в Калинівське.

Чому обрали такий маршрут?

Ми знали, що там збереглися єврейські кладовища — таких місць в області взагалі небагато.

Не можна сказати, що вони в ідеальному стані, за винятком херсонського, але принаймні не зруйновані вщент. Хоча у Бобровому Куті від кладовища залишився лише один надгробок. У радянські часи там збудували тракторну бригаду, а під час окупації окопувалися росіяни, бо воно розташоване на пагорбі. Зрештою ми забрали цей надгробок і перевезли його до Калинівського музею.

У Малій Сейдеменусі кладовище просто посеред поля стоїть, і там воно нікому не заважає. А в Калинівському це частина кладовища, яким користуються. Але ці надгробки все одно руйнуються.

Чому вирішили взятися саме за єврейські кладовища?

Бо якщо про менонітів (частину німецької протестантської спільноти, яка мешкала тут із кінця XVIII століття) у Херсонській області ще щось відомо — збереглися будинки й абсолютно дивовижні кірхи, — то зі спадщиною єврейських поселень усе значно гірше.

Це величезна втрата і прогалина в нашому історичному наративі. Росіяни ж дуже люблять стверджувати, ніби до їхнього приходу тут нічого не було, а вони прийшли й усе створили.

Проте ми маємо усвідомлювати: нинішній український гранднаратив, який здебільшого будується на противагу російському, теж буває доволі недолугий.

Річ у тім, що коли ми говоримо «український південь», а не «південь України», ми трохи кривимо душею, тому що, суто етнічно, українським він не був. І мене дуже дивують люди, які вважають, що етнічна належність не до українців якимось чином применшує українськість цієї землі. Херсон український, але етнічно він дуже полікультурний, і від того дуже класний.

У мене з цим власна передісторія: я родом із Криму, і коли у 2018-му ми виїжджали з окупації, на якийсь час затрималися саме в Херсоні. Херсонські степи нагадали мені північний Крим, де минуло моє дитинство. Тому, опинившись у місті вперше, я відразу відчув: «О, це ж воно!». Це стало для мене своєрідною розрадою та сатисфакцією, адже повернутися туди, де виріс, я наразі не можу.

Скільки людей працювало над проєктом?

Шестеро. Завдяки гранту ми змогли найняти фахівця з єврейської культури й перекладача епітафій, а також розробника, який створив для нас сайт. І, звісно, покрити витрати на пересування та техніку для роботи.

Який вигляд мав будній день експедиції?

Встаємо рано, щоб упіймати «золоту годину», і працюємо, поки є можливість.

Кілька разів доводилося працювати й затемна — тоді придбана світлотехніка неймовірно виручала. Щоправда, місцеві під’їжджали й питали, що це на кладовищі так світиться. А ми відповідаємо: «Та ми працюємо!». У них у селі світломаскування, а в нас тут — прямо світломузика (сміється).

Тобто ми не поспішали, могли навколо одного камінця, який стирчить в землі, працювати пів години. Є надгробки, які облуплені, над землею нічого немає. Ми починаємо чистити — і виявляється, що там є літери.

У Калинівці нам виділили хату. Хоч і без електрики та води. Але це класно, бо ти розумієш, що людям не все одно.

Чи багато надгробків збереглося на сьогодні, з того, що ви побачили?

Близько половини надгробків мають написи, і їх вдалося інтерпретувати та перекласти.

Але вони продовжують руйнуватися під впливом часу. Ці надгробки потребують охоронного статусу, належної огорожі та маркування території. Боюся, якщо ми приїдемо цього року з іншою програмою, то частини пам’яток уже просто не застанемо. 

На час роботи над проєктом ми позичили в заповідника «Хортиця» промисловий GPS-трекер і фіксували місця, де немає надгробків або є просідання. Так можна побачити зміщення рядів, щоб зрозуміти, наскільки довго використовувалося кладовище.

Вибачте за наївне запитання, а що дає зібрана інформація з цих надгробків? Це свідчення того, що людина жила? Чи ви додатково звіряєте отримані дані із уже наявними документами по мешканцях цієї місцевості?

На жаль, з Херсонського обласного архіву під час окупації росіяни вивезли всі метрики. І не всі вони були оцифровані. Ми намагалися знайти документи за датами народження, але їх у нас немає. Тепер вони в Криму. 

Надгробки залишаються єдиним свідченням того, що ця людина колись існувала.

Це дивно, дико, страшно. Але так є. У метриках була інформація про те, ким були люди, хто були їхніми батьками, дітьми, чим вони займалися, які родинні зв’язки були між гілками різних родів.

Повертаючись до проєкту, що б ви хотіли, щоб самі українці і міжнародна спільнота зрозуміла про південь України?

Хотілося б, аби вони усвідомили, наскільки це складний і дивовижний регіон — з усім шануванням і до інших областей України. Південь, як на мене, — це квінтесенція мультикультурності та інклюзивності.

Це наш Дикий Захід. Туди збиралися всі: багаті й бідні, кульгаві та босі. Це був справжній плавильний котел. Нам просто не вистачило часу, як США, аби сформувати з цього котла щось більш-менш монолітне.

Утім, наш південь став Диким Заходом задовго до американського.

Чому саме південь України отримав цю роль? 

Це був прикордонний регіон — межа між осілими землями українців та степом, який належав Орді, буджакам і ногайцям. Шкільний підручник з історії завжди переконував нас, ніби вони лише воювали, але це неправда. Вони цілком нормально торгували й сусідили поруч.

Це й сформувало тутешній уклад життя: ти міг приїхати сюди ким завгодно — і стати ким завгодно. Іноді читаєш, як хтось прибував із якогось німецького князівства й створював круті речі. Або як знедолені євреї з Гомельської губернії переселялися на південь Херсонщини й засновували Бобровий Кут — поки не прийшли нацисти й не знищили їх.

Степ — надзвичайно специфічний край. Як на мене, він завжди про прийняття інакшості. Тут ти можеш бути будь-ким і залишити по собі будь-що. Саме це й хочеться донести.

Чи проєкт міг би допомогти відновити сімейні історії для конкретних людей? 

Нам би дуже хотілося. Але для початку треба витягти метрики, які росіяни вивезли. І я думаю, ми їх колись дістанемо.

Текст: Катерина Амеліна

Вичитка: Вікторія Осіпова

Переклад: Ірина Гоял