Століття однієї будівлі в Хмельницькому. Як нащадок мазурів відновлює історичну спадщину – простір Dom Ludowy

Історичній будівлі, всередині якої відновлюють життя, майже сто років. Її звели власним коштом і силами мазури — етнічні поляки, що жили тут поколіннями, поки радянська влада не стала репресувати громаду.

Сьогодні простором опікується Роман — нащадок мазурів. Проєкт справді потроху став справою його життя. У цьому йому допоміг і великий інфраструктурний грант від House of Europe.

Ми поговорили з Романом про те, який шлях довелося пройти за ці десять років, як вдалося не впадати у відчай і не закинути почате і яким він бачить простір у майбутньому.

Після Другої світової війни будівля стала залою радгоспу, а далі переформатовувалась під те, що було потрібно владі: дитячу спортивну школу, торгово-промислову палату, контору, загальноосвітню школу. Орендарів змінилося безліч, і кожен щось добудовував чи замуровував — це й досі чудово видно по стінах.

Після 1991 року тут розміщувалася Торгово-промислова палата, але вже у 1994-му будівлі відрізали газ і світло. Згодом приміщення передали обласній Спілці поляків у оренду на 50 років. Вони кілька разів подавалися на гранти й зверталися до фондів, але безрезультатно — зрештою у них просто зневірилися.

Тоді ми з кількома активістами вирішили запропонувати власне бачення відновлення будинку. Польське консульство виділило кошти на візуалізацію проєкту, а ми провели опитування громадської думки. Нам йшлося не про «подобається / не подобається» — ми шукали людей, готових розділити з нами відповідальність.

Ще й так збіглося, що мені запропонували роботу в комунальному підприємстві, яке якраз взяло цей будинок на баланс міста. Відтоді ми й почали потроху його ремонтувати.

Ми усвідомлювали, що всі 570 квадратів одразу не потягнемо, проте першим ділом вдалося оформити земельну ділянку. Це дало гарантію, що на територію більше ніхто не зазіхне.

Шлях є

Коли тільки починали, здавалося, що зробимо все швидко. Насправді ж усе рухалося хвилями: то ривок уперед, то затишшя. То діти народжуються, то почалася повномасштабна війна, то хтось іде до війська чи виїжджає за кордон. До того ж затягувалася паперова тяганина — я навіть не уявляв, наскільки ця система забюрократизована. Але шлях є, і ми ним йдемо.

У різний час над проєктом працювала різна кількість людей. Якщо говорити про період ремонтних робіт на другому поверсі – це троє дотичних. Але оскільки я паралельно працюю в комунальному підприємстві, яке має цю будівлю на балансі, то вдається залучати й інших фахівців — наприклад, бухгалтера для консультацій. Є ще кілька волонтерів, які долучаються ситуативно: допомагають з опитуваннями або фізично — скажімо, вивезти сміття.

Моментами я думав: «Ну все, кінець». Але минало пів року — і знову з'являлася думка: «Ні, треба повертатися».

Чому не опустив руки? Коли ми збираємося родиною, я завжди згадую про своїх трьох розстріляних прадідів. Вони точно не хотіли б, щоб це зупинилося.

Окремим поштовхом став грант від House of Europe, завдяки якому ми і відремонтували другий поверх. Тож станом на зараз будівлю відновлено вже наполовину. Результат справді надихає, долучаються навіть місцеві. Якось дзвонить ксьондз із сусіднього костелу — хоче привести колег на екскурсію. А після неї каже: «Бачу, що ви вкладаєте сюди душу», — і дає тисячу євро. На ці кошти ми встановили прозорі двері, як і планували, щоб простір був максимально відкритим.

Чимало містян відчувають звʼязок із цим будинком: зберігають світлини в сімейних архівах, хтось тут навчався чи працював, а хтось має в родині історії репресій — як і я. Звідси й це особливе, тепле ставлення. Люди залюбки діляться спогадами та підтримують нас, хоча попереду ще величезний шлях.

Простір, що утримує сам себе

На початку перспективи були туманні, тому й залучати гроші на ремонт виявилося непросто — ми не розглядали об’єкт як прибутковий бізнес. Я бачив у цьому величезну проблему: люди отримують гранти на відновлення спадщини, роблять ремонт, але взагалі не мають моделі подальшого утримання будівлі. І так хтось живе від гранту до гранту, а з часом приміщення знову занепадає.

Для мене було принципово, щоб Dom Ludowy мав власне джерело доходу: щоб було чим покривати комунальні послуги, прибирання. Тому ми шукали рішення, яке б частково перекривало ці витрати, але не порушувало головного задуму — створити освітньо-культурний простір.

Прикладом для нас тоді став місцевий спортивно-культурний центр. Це заклад позашкільної освіти, де працюють 28 тренерів. Попри те, що центр перебуває у власності міської ради, він повністю на самофінансуванні. Завдяки доступним цінам на гуртки — з англійської, малювання чи спорту — вдається і покривати зарплати викладачів, і утримувати будівлю. Тепер у місті вже чотири такі об'єкти, і серед них — Dom Ludowy.

Тут діє програма підготовки до школи: викладач займається з дітьми за розцінками, нижчими за ринкові. Це дозволяє утримувати фахівця і сам простір, не беручи нічого з бюджету.

Завдяки цій моделі ми разом із громадськими організаціями можемо проводити безплатні майстер-класи для ветеранів, дітей загиблих героїв та дружин військових. Вони приходять групами майже щотижня — щось помайструвати чи створити власноруч і просто поспілкуватися.

Плани на майбутнє

Сьогодні Dom Ludowy приваблює людей — дехто заходить просто роздивитися. Хоча в цьому напрямі нам ще є над чим працювати. На першому поверсі будівлі є магазин, ми вже надіслали лист про призупинення оренди. У майбутньому бачимо цей простір як єдиний комплекс: із навчальною аудиторією, музейною кімнатою, повʼязаною з прибудинковою територією, та актовою залою для різноманітних подій на місці колишнього магазину.

Для нас важливо зберегти нематеріальну спадщину нашої громади. За підтримки Українського культурного фонду ми опитали понад 50 літніх людей, записали їхні спогади, створили мобільну виставку про мазурів і видали книжечку з історіями про репресії й тогочасне життя. Сам музей плануємо зробити інтерактивним, щоб відвідувачі могли буквально торкнутися історії.

Окремий фокус — інклюзивність. Це складне завдання, адже будівля радянська: її простіше перебудувати, ніж адаптувати. Втім, ми плануємо зробити перший поверх повністю безбарʼєрним. Наші майстер-класи відвідують військові на кріслах колісних і на протезах, і ми прагнемо, щоб простір був максимально доступним для кожного.

Текст: Катерина Амеліна

Вичитка: Вікторія Осіпова

Переклад: Ірина Гоял