«До справи завжди треба ставитися, як до чогось свого». Що мотивує людей робити зміни в громаді. Досвід мешканців села Копачівка

«У нас вийшов добрий тандем: Сергій паперову роботу виконує, а я домовлюся з ким треба, щось дістану, випитаю. Жартую, що можу чорта змусити продати мені душу», — сміється Тетяна Миколаївна.

Так, у селі Копачівка, що за 18 кілометрів від Луцька, спершу з’явився молодіжний центр «Дід Юхим», де проводили турніри з шахів, пінг-понгу, настільні та командні ігри. Згодом все переросло у заснування ГО «Площа молоді». А сьогодні Копачівка має власний кінозал.

З чого все починалося, звідки брали мотивацію, щоб впроваджувати зміни в громаді, і як повномасштабне вторгнення змістило фокус і не послабило єдність між односельцями — ми в них і розпитали.

До того, як у будівлі замінили дах, встановили вікна і підготували концертну залу, ми у фоє зробили косметичний ремонт, щоб було куди приходити. БК мав «бідовий вигляд», та це не заважало молоді проводити тут КВК, конкурси краси, бо їм цього хотілося.

Сергій: Ще до заснування «Площі молоді» ми організовували фаєр-шоу, концерти. Одного дня притягли барабани. Великим досягненням тоді був приїзд Сергія Василюка, фронтмена гурту «Тінь Сонця». Він теж виступав у фоє. Так, у «кустарних» умовах, але це було цікаво. Ми почали привчати людей до чогось іншого.

Великі плани на 2022 рік

Тетяна Миколаївна: 14 січня 2022 року ми відсвяткували відкриття концертної зали після ремонту. Планів на рік було багато.

Сергій: Ми хотіли запрошувати крутих виконавців у великий зал.

Тетяна Миколаївна: І настав лютий.

Пам’ятаю, третій день вторгнення, учень середньої школи мені пише: «Тьотя Таня, що робити? Може, ми щось намалюємо, відео знімемо, світу покажемо, що ми проти війни. Де ми можемо допомогти?». Я настановила бути біля батьків і вчитися.

Для активної молоді це був великий удар, але діти не впали духом. Допомагали облаштовувати укриття — у школі, Будинку культури, підвалі магазину. Наше село досить велике, і кожен хотів докластися.

Сергій: Я ніколи не бачив, щоб наші мешканці так об’єднувалися.

Момент відновлення

Тетяна Миколаївна: 2022 рік у культурі відчувався простій. Але ми не зупинялися жодної хвилини — проводили ярмарки для ЗСУ. Молодь все одно ходила в клуб, старалися підбадьорювати одне одного. Бо всі діти, які залишилися тут, мали кудись подітися.

Одна дівчина, яка вчиться на художника-реставратора, запропонувала зробити гурток для дошкільнят, бо садок не працював, а батькам треба було йти на роботу. 

Сергій: Дітей тоді виїхало багато. Але були й ті, хто повернувся. Є люди, які катаються туди-сюди. Вони привозять свій заряд, ідеї. 

Я помітив, що довкола молодіжного центру відбулася зміна поколінь. Бо перші роки тут була одна когорта молоді, яка роз’їхалася. І з’явилася інша когорта, у якої свої пропозиції, інше бачення.

Змотивувати себе та інших

Сергій: Активних людей, які готові втілювати проєкти, брати участь у житті молодіжного центру, 6–7. Інша активна когорта — здебільшого дітвора і старші класи під керівництвом Тетяни Миколаївни.

Тетяна Миколаївна: Я з ними не панькаюся, пишу в чаті: «Будемо робити благодійний концерт і ярмарок, чекаю ваших ідей. З вас 2–4 номери, завтра репетиція». 

Часом їх важко розгойдати. Мені й самій буває важко. Але робити треба, і діти в процесі самі себе надихають. 

Звісно, дехто казав: «Ой, тут війна, а у вас концерт». Хоча збирали ми не мало — і 15–17 тисяч гривень, і 21 тисячу. Але завжди будуть люди, яким не догодиш.

Благодійний концерт влаштовуємо кожен квартал. Щоразу готуєшся, хвилюєшся, що ніхто не прийде. Але якщо діти беруть участь, — ця хитрість уже перевірена, — прийдуть їхні бабусі, дідусі, тати, мами, хрещені. 

Буває, дитина розгубиться на сцені, але люди в залі підтримають обов’язково. Я теж підбадьорюю, бо не святі ж горшки ліплять. Потім нас хвалять, дякують. Не завжди вдається швидко закрити збір, але все одно треба щось вишукувати, якось мотивувати. Бо якщо людей критикувати, вони опустять руки.

Сергій: А що нас підбадьорює? Бажання щось змінити.

Тетяна Миколаївна: Бути корисними.

Сергій: Як би це пафосно не звучало, але, мабуть, це все з любові до села. З місцевими інколи складно домовитися. Коли ми робили молодіжний центр, були такі, що казали: «Тут колись працював бар, зробіть краще його».

Не хочеться, щоб село занепадало. Думаю, розвиток сіл лягає на плечі таких людей, як Тетяна Миколаївна, як наші підприємці.

Так склалося, що у Копачівці майже немає корінного населення, на відміну від сусіднього Кременця. Кременчани окремо роблять щось своє. Коли населення корінне — воно по-іншому працює. 

А Копачівка до 1939 року була польським селом. З 1945-го сюди приїхало більше українців, і зробилася мішанина з різних частин України. Але це не заважає.

Попит на кіно

Тетяна Миколаївна: Сергій у нас, як бачите, ініціативна молода людина, така шпилька — вишукує проєкти, можливості. І він показав мені грант від House of Europe. 

Я спершу глянула на суму, ніби маленька. Та зрозуміла, що робити треба, бо з  фінансуванням культури у країні проблеми.

Крім кінозалу, нам вдалося провести воду в Будинок культури, зробити вбиральню. І це все за невеликі кошти — близько 30 тисяч гривень. Пощастило, що був доступ, поряд свердловина. Звісно, виникли нюанси з виконанням, бо хлопці, які мали робити ремонт, пішли на фронт. Але все розрулили. 

У нас вийшов добрий тандем: Сергій паперову роботу виконує, а я домовлюся з ким треба, щось дістану, випитаю. Жартую, що можу чорта змусити продати мені душу.

Сергій: А як ми зрозуміли, що треба кінотеатр? Раніше у селі влаштовували кіноперегляди просто неба — Тетяна Миколаївна пошила величезний екран з простирадла.

Тетяна Миколаївна: Кілька підковдр і одне простирадло залагодили питання. 

Сергій: Проєктор був дешевенький. Коли створювали простір «Дід Юхим», то вписали невелику суму. Однак на перегляди збиралося багато людей — тут дивилися і футбольні матчі, і фільми. А вже на осінь 2023 року почали думати, як у приміщенні показувати кіно. Так і стартували.

Тетяна Миколаївна: Нині проводимо покази по неділях. Люди посапали городи й починають допитуватися: «Ну що там, буде кіно цього тижня?». 

Кіно обираємо в нашій фейсбук-групі, до четверга голосуємо, а тоді розклеюємо афіші.

Кінопокази вносять свою лепту до зборів. Зазвичай збираємо 2–3 тисячі грн за перегляд. Найменше було 400 гривень. Я тоді засмутилася, але мене підбадьорила наша підприємиця. Мовляв, батьки з дітьми час провели і навіть 400 гривень — це гроші!

Робити для себе

Сергій: Людям, які задумуються про зміни у своїй громаді, я би порадив брати й робити. Завжди згадую фразу мами «Якщо нічого не робити, то нічого не буде». 

Часом не хочеться, думаєш: «Ай, нічого страшного не станеться». Але цеглинка до цеглинки — і вийде стіна.

Навіть не маючи ресурсу, але маючи людей, можна втілити щось корисне. А фінансування можна знайти завдяки таким проєктам, як House of Europe, чи фандрейзингу.

Тетяна Миколаївна: Ще до вторгнення я казала, що немає нічого неможливого. Думки з того часу змінилися. Але однозначно, не варто опускати рук — урешті, ти ж робиш не для когось, а для себе. До справи завжди треба ставитися, як до чогось свого, і тоді воно вдасться.

Текст: Катерина Амеліна

Вичитка: Вікторія Осіпова

Переклад: Ірина Гоял