«Взяли на себе сміливість бути їхнім голосом». Як локальне медіа Луцька повертає місту частину історії

Рік тому вони з командою взялися досліджувати історію місцевих караїмів — одного із малочисельних корінних народів України. За часів Речі Посполитої в Луцьку була одна з їхніх найбільших громад, а сьогодні в місті живе єдиний представник цього народу.

Ідея проєкту зародилася після прочитання книги «Караїми на Волині». Цитата, що закінчується словами «Іменем вмираючого народу прошу щось написати про нас!» настільки запалила команду, що відпустити цю думку вони вже не могли. Для втілення задуманого вдалося виграти грант на медіаконтент про національні спільноти від House of Europe. Так з’явився проєкт «Караїмщина. Ті, що зникають».

Ми розпитали Людмилу, які виклики мала команда, збираючи цей історичний пазл, що їх вразило під час дослідження та яку роль сьогодні відіграють локальні медіа в Україні.

Є спостереження, що караїми досить закриті. Навіть Йосиф Ешвович (останній представник спільноти у Луцьку, — прим.ред.) неохоче йшов на контакт. Усе ж більше з нами взаємодіяла його дружина Лідія, яка є українкою. Звідки ця закритість — не знаю, можливо, це глибока історична травма. Втім, збереження памʼяті про цілий народ — це скарб і те, про що варто розповідати. Тому ми взяли на себе сміливість стати їхнім голосом, якщо вони самі не хочуть говорити.

Під час досліджень ми їздили в Галич — друге материкове місто України з масовим поселенням караїмів. Там так само залишився лише один підтверджений караїм, але зберігся музей караїмської культури і їхні будинки, частину яких згодом викупили нащадки. У Луцьку ж вулиця Караїмська – це вже просто назва: збереглася лише одна колишня адміністративна будівля караїмів.

Сторінки особистих історій

Після досліджень я ще глибше усвідомила, скільки всього знищила в Україні радянська влада. Буквально в усьому.

Але найбільшим відкриттям для нашої команди стала кількість відгуків — у коментарях і від знайомих. Люди ділилися, що в когось родичі були караїмами, а в когось — однокласники. Причому це такі дуже далекі, не осмислені спогади — ніби людина знала про це, але хто такі караїми насправді — не уявляла. Це, мабуть, найкраще свідчення того, наскільки тему замовчували, а національну ідентичність приховували. Люди просто втратили звʼязок із власним корінням, навіть не усвідомлюючи цього.

Це були і лучани, і люди з усієї України. Навіть один військовослужбовець, корінний караїм, писав, просив контакти, щоб отримати журнал.

Тож, думаю, якщо кілька родин завдяки цьому проєкту відкрили для себе цю частину історії — це вже супер.

Історія, що звучить гучніше

Загалом проєкт зібрав 800 тисяч переглядів — це багато для локального медіа і для такої вузької теми. На початку дослідження ми розуміли, що просто написати серію великих текстів буде замало. Тому запланували багато різних активностей. І втілити це в помітному масштабі допоміг грант на медіаконтент.

Оскільки в умовах йшлося про важливість промоції, це одразу наштовхнуло нас на правильний шлях. Адже це поширена історія: медіа створюють багато контенту, а от часу на його просування вже не вистачає. Досвід показав, що хороша промоція працює, і ми взяли це на озброєння.

Крім того, без гранту ми самі не знайшли б ресурсу на якісне видання журналу, на події на кшталт гастровечора, на проморолик у кінотеатрі та на шість відео у межах проєкту.

Зрештою, маємо амбітнішу мету — далі розвивати ці ідеї. Головне, що багато чого тепер зафіксовано. А це дає підґрунтя для дослідження історії як міста, так і всієї країни.

До речі, очільниця департаменту туризму Луцька Катерина Мойсіюк тепер бере на екскурсії додаток до журналу — невеличку лімітовану газетку, створену за мотивами єдиного видання, яке колись публікували караїмською мовою. Вона показує туристам будівлю, де колись була редакція, а тепер працює кавʼярня.

Паралельно ми досліджували караїмську кухню, і наші друзі з «Місто.Кафе» відтворили давні рецепти й ввели їх у меню — кибини і кіниш (традиційні караїмські пиріжки). Тож ця історія звучить уже гучніше, і так має бути. Бо чому ми, навіть не бажаючи цього, памʼятаємо про радянські сторінки історії, а таку важливу сторінку міста залишаємо поза увагою?

Гуртувати людей

Ми запустилися під час повномасштабного вторгнення і усвідомлювали: треба говорити про те, якою повинна залишитися Україна. Наша загальна ціль — гуртувати людей, створювати сильну спільноту навіть у складних умовах.

І це прагнення гуртуватися дуже відчувається від людей. Особливо з 2022 року, коли глибше замислюєшся про цінності: чого ти тут залишаєшся, що тебе тримає. Це заглиблення все одно знаходить відповіді в чомусь дуже локальному. Думаю, ця потреба обʼєднуватися йде від бажання відчувати, що ти не сам.

До того ж накладається ще одна тенденція — люди прагнуть живого, офлайнового спілкування. Нам це вдалося реалізувати в межах проєкту: провести публічну розмову з науковицею Музею караїмської історії та культури у Галичі Надією Васильчук і закриту презентацію журналу в «Місто.Кафе». 

Крім того, за ці два роки ми дуже спонтанно запустили два офлайнових проєкти — і для рівня міста вони просто шалені! Це книжковий клуб «Місто читає» і спортивно-урбаністичний проєкт «Місто рухається». Ці активності збирають класних людей. І я думаю, що в цьому і наша сила, і наш потенціал на майбутнє.

Текст: Катерина Амеліна

Вичитка: Вікторія Осіпова

Переклад: Ірина Гоял