«Ми почувалися так, наче ми не у в’язниці, а в нормальному житті» ― чому важлива освіта для жінок у місцях позбавлення волі

Проєкт «Підтримка судової реформи в Україні через повномасштабне впровадження пробації в Україні» (NORLAU) працював із жінками-ув’язненими з ДУ «Качанівська виправна колонія (No54)» в Харкові. Після початку повномасштабної війни Крістіна виїхала спершу з Харкова до Кременчука, а потім ― за кордон. Тим часом її студентки в перші дні опинилися без найпотрібніших речей. За словами Крістіни, вони досі перебувають у підвальних приміщеннях. Крістіна збирала для них гуманітарну допомогу, залучивши для цього і свою стипендію для випускників від House of Europe. 

Ми поговорили з Крістіною про те, чому так важлива освіта для засуджених жінок, як відбувається навчання у в’язниці і як переживають війну жінки в колонії.

У чому суть проєкту?

Проєкт пов’язаний з реформою пенітенціарної системи за участі фахівців із Норвегії. Наша виправна система є ізольованою: засуджені відірвані від суспільства. Уявіть жінку, яка «відсиділа» у в’язниці 15 років. Коли вона потрапила до в’язниці, смартфонів ще не було. Отже, вона не тільки не може знайти роботу, але й не розуміє, як тепер все працює. Не знає, що таке месенджери, не може надіслати листа електронною поштою, ба навіть набрати текст. Нових навичок ув’язнені не здобули; у в’язниці вони працювали або швачками, або на кухні. Через стигматизацію їм складно влаштуватися на роботу. Отож, за декілька місяців без роботи та грошей колишні ув’язнені не бачать іншого виходу, окрім як повернутися до в’язниці. В Україні відсоток тих, хто знову потрапляє до в’язниці ― більш як 80%, а в Норвегії він менший, ніж 20%.

Одне із завдань проєкту ― мінімізувати кількість тих, хто повертається, дати можливість хоч якось адаптуватися, перш ніж знову повернутися до звичайного життя. А саме ― дати бодай мінімальні знання, які будуть актуальними зараз і завдяки яким вони зможуть знайти віддалену роботу за комп’ютером або з телефоном. Засуджені за крадіжку або наркотики майже не мають шансів влаштуватися на роботу, попри те що багато із засуджених за статтями, пов’язаними з наркотиками, ніколи їх не вживали. Ідеться про «закладчиць» (тих, хто ховає наркотики у визначеному місці, про яке дізнається покупець ― прим.авт.). Це складно пояснити роботодавцю ― адже стигма дуже сильна. Однак якщо вчорашні ув’язнені  мають базові навички, то вони можуть сісти собі вдома і потрохи заробляти ― вести інстаграм-сторінку, писати пости, робити простий вебдизайн. 

Ми почали працювати з Качанівською колонією загального режиму (де зазвичай перебувають засуджені вперше не за тяжкі злочини ― прим.авт.) в Харкові. Я була трохи перелякана, бо в мене також були стереотипи. 

Як ви уклали програму? З чого почалося навчання і як воно відбувалося?

Ми разом із моїм колегою Сергієм Трохимчуком довго працювали над програмою. Наприкінці зупинилися на базовій програмі з вебдизайну. Це був 2020 рік, коли розпочалася пандемія коронавірусу і майже все перемістилося онлайн. Проте всі, хто працював у проєкті, наполягали на навчанні в аудиторії і змогли переконати керівництво колонії у потребі очного або змішаного навчання.

В одній групі було десять людей. Партнери з Норвегії закупили для цього проєкту десять комп’ютерів, була облаштована окрема аудиторія з інтернетом, і ми навчалися на території колонії. Це було приміщення адміністрації та місця, де жінки працюють вдень. На заняттях обов’язково був присутній офіцер-наглядач. 

У нас не було лекцій чи практик чітко за графіком; ми мали приблизну програму, яку  коригували протягом всього часу. Спочатку я нафантазувала для першої групи дуже специфічну програму. А коли прийшла, то виявилося, що більшість учасниць не знає, як поставити на клавіатурі велику літеру. Перші два тижні ми працювали з базовими навичками: робота з документами, користування електронною поштою, програми на комп’ютері. Потім два тижні ми вивчали Canva ― сайт, де можна робити простий дизайн, ще два тижні Photoshop, потім Figma. Отже, після закінчення курсу студентки вже трохи вміли працювати з трьома професійними програмами для вебдизайнерів.

Ми створили спеціальний курс про те, як користуватися програмами, а також зробили презентації та інші матеріали для занять. Однак, зважаючи на те, що учасниці дуже погано володіли базовоми комп’ютерними навичками, ефективніше було пояснювати вживу просто на комп’ютері. Отже, спочатку ми розповідали, а потім вони годину працювали самостійно. Дівчатам навчання дуже подобалося. Вони наробили багато листівок, календарі; ми це потім роздруковували, а вони надсилали своїм рідним.

Як відбувався відбір на навчання? Яких жінок ви зустріли там, які їхні історії?

Ми встигли попрацювати з чотирма групами. Три закінчили навчання, а з четвертою ми почали 2 лютого. Ще 23 лютого я була в них. Спочатку ми планували, що будемо вчитися за програмою протягом двох місяців, але кожного разу це забирало більше часу. З першою групою ми вчилися чотири місяці, з другою та третьою ― майже півроку, а з четвертою ми почали і так і не закінчили ― через війну. 

Першу групу набирала адміністрація колонії. Від норвезьких колег була вимога: щоб жінки мали бажання вчитися, тобто брали участь у проєкті добровільно. Також ми просили, щоб це були дівчата з Харкова (аби можна було слідкувати за їхньою долею), а також щоб термін звільнення був найближчим часом. А з наступними групами вже спрацювало сарафанне радіо, було дуже багато охочих. Але обирала учасниць і затверджувала списки адміністрація.

Ми досі спілкуємося з дівчатами з першої та другої групи. Виявилося, що це звичайні жінки, котрі інколи більше нагадують жертв, ніж злочинців. На жаль, з ними так обходяться, що я дивуюся, як вони досі зберігають людське обличчя. Наша система жахлива, і їм нема кому поскаржитися. Спочатку, звісно, вони не дуже мені довіряли, та коли побачили, що до них нормально ставляться, ―  розкрилися. 

Дуже багато є історій, коли жінки скоїли злочин через дурість або безвихідь. Когось попросили передати пакет, про вміст якого вона могла навіть не знати. Проте пакет брали, бо, як мати-одиначка, дуже потребували грошей. За продаж та поширення наркотиків в українському законодавстві передбачено 10 років позбавлення волі. За цей час можна встигнути закінчити університет і народити дитину, яка піде в школу. А ця жінка тільки вийде на волю.

Студентками проєкту стали майже 40 жінок. Це начебто й не дуже багато, але як подумаєш, що без цього ті 40 людей могли повернутися до в’язниці знову… 

Коли ми вручали учасницям сертифікати про закінчення курсу, і норвезькі партнери запитували: «Чому для вас це важливо?», вони казали: «Тому, що ми відчували себе, ніби ми не у в’язниці, а в нормальному житті, наче ми нормальні».

З початком повномасштабного вторгнення ви почали волонтерити для цієї колонії. Розкажіть, які основні потреби були та є? Як ви шукали кошти? Як живе колонія під час війни?

Найбільше не пощастило тим, хто ще був у в’язниці, коли почалась війна. Вони вже пів року живуть у підвалі в жахливих умовах. Але в перші дні не було навіть найпотрібніших речей ― засобів особистої гігієни, води, їжі, ліків. Про цю категорію людей навіть не думають в критичний момент. 

Ми з моїм чоловіком взялися купувати найбільш потрібні речі, що їх можна було знайти в Харкові і привозити ув’язненим. На свою зарплату з цього проєкту я вирішила закупити речі з запасом ― загалом те, що конче треба людині на кожен день. Ми витратили ті гроші, а потім я дізналася про стипендію від House of Europe, подалася на неї, та коли отримала, витратила гроші на гуманітарну допомогу для ув’язнених жінок. Також допомогли ГО «Дівчата». 

Я ще декілька разів завозила речі, доки вже самі дівчата не сказали: «Крістіна, досить, нам вже нема куди складати» (сміється).

Тих, у кого вже закінчувався термін позбавлення волі на той час, коли я була в Харкові, ми евакуювали до більш безпечних міст. Коли в Україні зменшили кількість колоній, то до Харківської колонії звезли ув’язнених з Одеси, Умані та Луганської області. Усі, хто з Луганської області, ― вони тепер не можуть повернутися додому. Хто з Донецької чи з Запорізької ― також не всі мають змогу повернутись. Але, на щастя, жінки дуже підтримують одна одну. Наприклад, одна дівчина вийшла на волю в червні, і їй вже не було куди повертатись. Жінка, з якою вона разом була в колонії, запропонувала переїхати до неї в Полтаву, влаштувати на роботу та допомогти з житлом. Ми її туди відвезли. Тепер вона працює швачкою, як і в колонії, але в безпечному місці. У неї вже є можливість перевезти свою сім’ю ― доньку та маму ― в Полтаву, забрати їх з лінії розмежування.

Як склалися долі інших ваших студенток після звільнення?

Коли перша група завершувала навчання, ми зрозуміли, що потрібно знайти стажування для дівчат, аби вони отримали професійний досвід. Ми звернулися до громадської організації, яка була готова довірити дизайн свого сайту нашим студенткам. Дівчата дуже натхненно працювали. У лютому, після стажування, ми взялися за пошук роботи. Та 24 лютого почалася війна. Роботу, до речі, одна дівчина таки встигла знайти. Вона виїхала до Німеччини, та, на жаль, не мала змоги взяти з собою ноутбук. Вона живе в таборі для біженців. Інша живе в окупації в місті Кремінній Луганської області (інтерв’ю записано на початку вересня ― прим.авт.). Є дівчата, що живуть у Києві, Чернігові, Харкові. Вони були готові працювати і тому, що вже мали навички, і емоційно. Але війна все перевернула. 

Текст: Оксана Семенік

Редактура: Ірина Данченко

Переклад англійською: Юлія Дідоха